Візитівка Міста
побратими
Новини Офіційна
інформація
Телефон
довіри
ОСББ Інтернет-приймальня Оголошення Місто online Фотогалерея Петиції
Головна  >  Місту 40 років  >  

40-річчю міста присвячується...

Поріднився з Кузнецовськом

   Герой першого нарису Кондратюк Володимир Архипович, народився в 1940 році на Вінниччині. У 1967 році закінчив Алчевський гірничо-металургійний інститут, отримав фах теплоенергетика з автоматизації. Працював за направленням у Казахстані майстром - прорабом на будівництві Єрмаковської ГРЕС. Побував також у 4-річному відрядженні в Туреччині на будівництві металургійного заводу.    У 1977 році Володимир Архипович почав працювати у тресті «Південтеплоенергомонтаж» і був направлений старшим інженером у Західно-Українське монтажне уп­равління на будівництво Рівненської АЕС. І хоча в його подальшій трудовій біографії були й інші будівництва, але доля найміцніше пов'язала його зі спорудженням полісь­кого енерговелета та міста Кузнецовськ, у якому він про­живає й донині.
    Спочатку він займався прокладкою теплотрас у місті, монтажем обладнання в «орсівських» їдальнях, лікарні —та на інших об'єктах. Цех зовнішніх робіт, де він трудився, дієво займався й монтажними роботами на спорудженні 1-го та 2-го енергоблоків РАЕС. І внесок Володимира Архиповича у загальну справу був належним чином оцінений: після пуску 1-го блока (грудень 1980р.) він був призна­чений начальником цеху зовнішніх робіт.
    Коли рівно через рік після першого був введений в експлуатацію 2-й блок, частина бригад цеху вже працювала на 3-му блоці, який завершений у 1986-му. Тоді ж Володимир Кондратюк став головним інженером монтажного управління. А це солідне підвищення по службі. Зро­сла й відповідальність, адже робітники й інженери ЗУМУ брали участь у монтажі блоків на Запорізькій АЕС, працювали на Чорнобильській, Балаковській та інших АЕС. А сам Володимир Архипович попрацював ще й на спорудженні чотирьох блоків АЕС «Норд» у НДР, будів­ництво якої з об'єднанням Німеччини припинили.
    Ставши свідком цієї історичної події, він у 1991 році повертається у СРСР, який через декілька місяців, нав­паки, розвалюється. А становлення української держави зустрів у Білорусі, куди був направлений на спорудження Березівської ГРЕС.
    У 1992р. повертається у незалежну Україну і працює на попередній посаді головного інженера ЗУМУ «ПТЕМ».
    Були ще й «чорнобильські сторінки» в житті героя цього нарису. У 1986-й році - це само собою зрозуміло - на ліквідацію наслідків аварії посилали багатьох. Але ще півтора року (2000-2001 рр..) він працював на спорудженні котельні при ЧАЕС.
    Відтак, віддавши 33 роки життя тресту, місту і РАЕС, у 2010 році Заслужений будівельник України (2004р.) Кон­дратюк Володимир Архипович вийшов на пенсію за віком. Разом з дружиною Марією Миколаївною проживає у мікрорайоні Перемоги. Має двох доньок, онуку-студентку і онука-десятикласника. І саме наше місто стало для Володимира Архиповича рідним, бо тут він пустив свої корені.
    Не забуває й малу батьківщину, де поховані його батьки - їздить туди на провідну неділю майже кожного року. Але Кузнецовськ - ніби біографія, вписана у будівлі, а не навпаки. І скільки тут усього того, до чого прикладені власні зусилля! Або ж узяти пологовий будинок, що за­працював 16 років тому. Це треба так трапитися, що в ньому, де старшою акушеркою працювала дружина, пер­шим новонародженим став онук Володимира Архи­повича, теж Володимир!
    Продовжуючи цю тему, гість редакції, ніби підсумо­вуючи прожите й пережите, сказав: «Мені завжди ща­стило на людей. Я маю на увазі не тільки найближчих, але й колег, чию підтримку відчував і на роботі, і після ви­ходу на відпочинок». Далі він назвав імена, події, дати.
    Відтак, і він сам мав можливість через газету сказати добре слово на адресу когось із колишніх співробітників. Ось воно: «Висловлюю свою вдячність і пошану Сталь­ному Андрію Володимировичу, котрий нині керує правлі­нням тресту ПАТ «ПТЕМ». Вітаю з ювілеєм Антонщука Миколу Костянтиновича, якому 10 січня виповнюється 80 років, і бажаю йому доброго здоров’я.

     Петро Комнацький, газета «Вісті»


Спогади першого директора Рівненської АЕС, нині віце-президента
Українського ядерного товариства Володимира Олександровича Коровкіна





Їх праця увінчена в будівлях міста

   Дзвінок у двері. За ними чути гавкіт собаки і заспокійливі слова господаря будинку Барицького Володимира Григоровича. З посмішкою на обличчі він запрошує пройти усередину. Спогадами співбесідник любить ділитися, а тим більше, коли у руках знаходяться чорно-білі фотографії минулих років. Світлини, які закарбували в пам'яті: перший кубометр бетону на зведенні 1 енергоблока, першу покладену плитку, будівництво лікарні і, звісно ж, дружній колектив...
    Володимир Григорович родом із села Якторів Золочівського району Львівської області. Саме тут 5 лютого 1944 року він народився і згодом закінчив сільську школу. Після неї майже рік 13 – річний юнак перебував у дитбудинку смт.Краковець. Далі поступив у будівельний технікум міста Жданів (нині Маріуполь Донецької області). У 1961 році влаштувався на роботу на завод імені Ілліча мулярем 3 розряду. Влітку через два роки потому його забирають в армію, де Володимир 4,5 роки прослужив на Далекому Сході Тихоокеанського флоту. По закінченні служби повернувся додому і працював у філіалі львівського заводу «Измеритель» мулярем З розряду.
    «Одного разу у мої руки потрапила газета, - ділиться спогадами Володимир Барицький. - У ній я натрапив на цікаве оголошення, що змусило мене задуматися. Йшлося про будівництво атомної електростанції, на яке набирались працівники. Певний час поміркувавши, сказав собі: а чому б і ні?».
    У 1974 році, а саме 28 лютого, гостя зі Львівщини офіційно приймають на роботу мулярем 4 розряду. І тут, як говориться, закрутилося.
    «Як зазвичай, я поїхав у Нову Рафалівку отримати заробітну плату. Саме там знаходилася контора. (У цей час до кімнати заходить Марія Прокопівна і присідає поруч з чоловіком). Ось і зустрів там дівчину (не відводить погляду від дружини), яка мені не просто сподобалася, а відразу запала у серце. І подумки тоді промовив, що вона буде моєю (господиня засміялась)».
    «Так і сталося, приєднується до розмови пані Марія, - Через рік тут відгуляли весілля»
    Марія Барицька народилася 30 сернпя 1952 року у селі Довговоля Володимирецького району. У 1972 році закінчила Рівненський будівельний технікум за спеціальністю майстер-будівельник. Після цього через рік вирушила розбудовувати Київ, а саме зводити адміністративну будівлю Міністерства внутрішніх справ. Перспективи подальшого кар'єрного росту обіцяли небідне життя. Однак, прислухавшись до думки мами, молода дівчина повертається додому на рідне Полісся, де у цей час розпочинається велике будівництво. У січні 1974 року вона приступає до роботи на РАЕС бригадиром малярів-штукатурів.
    Роботи новоствореній сім'ї вистачало, аби не лінувалися. А що останнє не було притаманним Володимиру і Марії, засвідчили не тільки підвищення по кар'єрних східцях, а й ордени Трудового Червоного Прапора (вручений у 1981 році чоловіку) і княгині Ольги 3 ступеня (вручений жінці у 2004 році).     «Ті роки, коли зводили станцію, а разом із нею виростало місто, були особливими, - говорить господар. - Працювати хотілося з неабияким ентузіазмом. І що найголовніше - не відчувалась перевтома. Невідомо звідки брались сили. Але з радістю дивились на те, що поставало перед нашими очима, - 1, 2, 3, 4 енергоблоки Рівненської атомної електростанції, цілий лікарняний комплекс (поліклініка, лікарня, інфекційне відділення), загальноосвітня школа №1, перший і другий дитячі садочки»...
    «А мені найбільше запам'яталося, окрім зведення садочків, шкіл, магазинів, адмінбудівель, Палацу культури, готелю, будівництво Спасо-Преображенського собору, - розповідає господиня. - Це робилося не просто з особливим піднесенням, а з легкістю. Звісно, ми вкладали у кожну будівлю частинку своєї душі, але для собору віддали найбільше. За цими роками зараз приємна ностальгія».
    На посаді керівника групи вхідного контролю інженерно-комерційного центру у березні 2005 року Володимир Барицький пішов на заслужений відпочинок. А через два роки у серпні з посади начальниці дільниці №11 ЗАТ«УБ РАЕС» була звільнена у зв’язку з виходом на пенсію Марія Барицька.
    «Усі заслуги, які ми здобули, були б неможливі без наших колег, бригад, колективів, - зазначає подружжя. - Це дійсно щирі, доброзичливі й віддані справі люди, з якими ми не один десяток років працювали пліч-о-пліч. Хочеться висловити їм всім велику подяку. Також зокрема згадати (додає пан Володимир) Надію Буднік, Галину Ільїну, Катерину Килюшик, Катерину Федорченко і Петра Супрунця».
    А нині подружжя Барицьких насолоджується відпочинком і допомагає своїм донькам Наталії та Анні ростити внуків, яких аж п'ятеро. Найстаршій Наталії 17 років, а наймолодшій Єві всього 3. Дитячий сміх, який лунає у будинку дідуся й бабусі, неабияк радує господарів. Мають вони й домашнього улюбленця - пса Сіда, з яким дуже любить гратися малеча. Однак найбільше всього Барицькі хочуть, щоб внуки залишилися працювати у Кузнецовську. «Тоді ми будемо впевнені, що наша праця виявилася недаремною», - підсумували співбесідники.

     Валерій Шведюк, газета «Вісті»



Спогади ветерана РАЕС, нині голови ради старійших
енергетиків Рівненської АЕС Дьякова Володимира Леонідовича





Добра пам’ять про добру людину

   Кузнецовськ - місто молоде і сучасне. Але було б неправильним, говорячи про його кращих людей, обмежуватися лише будівельниками чи енергетиками. Адже недарма кажуть: «Не хлібом єдиним живе людина». Тому оповіді про людей мистецтва газета розпочинає з патріарха цеху живописців Пашка Андрія Зіновійовича (1919-2012 р.р.).
   Життя було щедрим на роки, бо зовсім небагато залишалося йому до тих традиційних «ста літ», які ми бажаємо один одному в дні народження. І майже весь час, який був відмірений долею, Андрій Зіновійович прожив у рідних місцях, де річка Стир одним берегом має Волинь, іншим - Рівненщину. Поза Поліським Надстир'ям був недовго: фронтові роки та навчання в Москві у повоєнний час. Там закінчив курси англійської мови при факультеті іноземних це й матеріальний слід на землі, і духовний, бо проникнуті вони любов'ю до України мальовничої та героїчної. А ще ця людина залишила яскравий слід у душах людей, які знали його. Характерний штрих: спогади окремих учнів Андрія освіту колишній громадянин Польщі, вже як громадянин СРСР, здобув у 60-х роках у Київському інституті іноземних мов заочно. І як мешканець Кузнецовська став громадянином незалежної України.
   За скупими рядками біографії вимальовується певна аполітичність, тим паче, що на мітингах Андрій Зіновійович горло не дер, як інші, у груди себе не бив - який то він щирий українець! Проте протягом усього свого життя - і трудового, і творчого - засвідчив істинний патріотизм любов'ю до рідної землі та працею на її благо.
   Вчителював у селах Вараш, Новий Чарторийськ, Цміни, Колодії. Знав англійську, польську, чеську, російську мови, але користувався виключно українською. Не місцевою говіркою, а тією мовою, якої научав Шевченків «Кобзар» Зіновія Пашка, а той - сина Андрія, бо в семирічці у довоєнній Старій Рафалівці викладання велося виключно державною (польською) мовою. Можливо, саме тому свого сина Андрій Зіновійович назвав Тарасом.
   Як і всяку іншу, вчительську роботу герой цього нарису виконував старанно. Один з його учнів розповідав, що викладачі київського вузу, куди той поступив у 70-ті роки, були здивовані, що в сільській школі, в поліській «глибинці» англійська мова викладається на досить пристойному рівні.
   Але кузнецовська громада знала Андрія Пашка здебільшого як самобутнього художника. І всяк, хто бачив його полотна, міг дійти думки: «Не заради грошей чи слави вони писані. Для себе, для душі творив їх чоловік». А приїжджі люди, котрі відвідують Інформаційний центр ВП «Рівненська АЕС», де виставлено декілька десятків робіт художника, навіть не знаючи нічого про їхнього автора, можуть безпомилково визначити, що писав їх українець. Скоріше всього - з місцевих.
   Адже головною тематикою творчості Андрій Зіновійович обрав поліські пейзажі, урізноманітнюючи їх то видами старого Вараша, в якому народився, то Кузнецовська, за зведенням якого спостерігав із «першого кілочка». Любила ця людина свою рідну землю, дуже любила. І не лише Надстир'я, але й усю Україну з її славною минувшиною: чи то Колківська демонстрація 1935 року на одному з полотен, чи визвольна боротьба часів Хмельниччини на безлічі картин, чи літературний Тарас Бульба. Як на мене, то цей образ не тільки «тягне» на билинного богатиря, але своєю експресією перевершує знамениту картину В.Васнецова, у якій три богатирі статичні, ніби верхи позують перед фотографом.
   Олівець і пензель наш земляк уперше взяв до рук у п'ятирічному віці і вже не випускав їх усе життя. І тільки те невблаганне, що чекає на кожного з нас, розлучило його з улюбленою справою. Полотна, створені художником, - це й матеріальний слід на землі, і духовний, бо проникнуті вони до України мальовничої та героїчної. А ще ця людина залишила яскравий слід у душах людей, які знали його. Характерний штрих: спогади окремих учнів Андрія Зіновійовича – не відмінників, а тих неспокійних, з якими вчителю довелося добряче повозитися, - найкращі. Бо, занурившись у вир дорослого життя , у якому люди дуже різні, вони зуміли оцінити міру душевної теплоти і зусиль свого педагога.
   Знаючи це, автор нарису запитав Тараса Пашка, давно уже киянина, конкретніше: «Яка риса характеру була найяскравіше виражена у Вашому батькові: працелюбність, доброта, виваженість чи якась інша?» Син не роздумував довго: «Доброта! Вона була виражена у всьому і завжди. Без неї батька просто неможливо уявити. Хоча вона часом шкодила йому самому, бо дехто цією добротою користувався не з найкращими намірами».
   Ця відповідь і дала назву нарису. А його закінченням нехай стануть слова мудрої людини, чия душа відкрила очі в світ у старому Вараші в далекому від нас 1919 році, і яка на 90-му році свого життя писала: «Будуються добротні житлові будинки, школи, церкви, лікарні, крамниці і багато іншого потрібного для побуту. Але, на жаль, багато не дуже потрібного, навіть шкідливого: гральні заклади, надмір різних барів. А чому б не більше простих, недорогих їдалень, різних майстерень (щоб зменшити кількість безробітних)? Виконати заплановане! Якби тролейбусна лінія зв'язала об'єкти РАЕС і місто, то зменшилась би кількість старих маршруток, чистіше було б довкілля. Лицемірством є заяви, що от було б село, жилося б спокійніше, здоровіше... Нехай би і воно лишилось - косили б луги, вирощували б живність, овочі-фрукти для себе і для жителів міста-супутника, поряд із селом. Але що сталося - те сталося.
   Життя в сучасному місті Вараші-Кузнецовську поліпшилось як у матеріальній, так і в духовній сферах. Зовні колишнього варашанина не відрізнити від, скажімо, киянина. Багато людей місцевих і приїжджих знайшло тут добре оплачувану роботу. Негативом, як і в усій Україні, є велика різниця в оплаті праці. Поляризація в побуті, як і зрівнялівка - погане і небажане явище. Але це вже проблема «верхів», просякнутих всіма пороками сучасності. Вельми поліпшився побут одиноких пенсіонерів. Підтримує держава нас пенсіями, лікуванням. Мені, наприклад, допомагає по господарству, в побуті працівниця територіального центру пані Зоряна - порядна, працьовита, котра, окрім своєї немалої сім'ї, опікується десятком таких, як я, людей. Поліпшується і духовне життя. Всі отримують, як мінімум, середню освіту і багато хто - вищу».

     Петро Комнацький, газета «Вісті»



Спогади першого електромонтера РАЕС, нині пенсіонера
Степана Михайловича Устимчука




З когорти першопроходців



   Хочеться до свята Дня міста згадати жителя, який в числі перших (1 серпня 1973 року) прибув на нашу будову. Це бульдозерист Михайло Шостак.
   Всі великі чи малі будівництва починаються із земляних робіт, А хлопці приїхали зі своєю технікою, от і копали землю під усі будови - чи то мали бути майбутні будинки, чи школа, чи гараж На початку 1974 року на місці розташування музичної школи і до річки росло жито, а далі, до Промислової зони, скільки можна було глянути оком, простягалася величезна будівельна площа. Особливо вражаюче гарно це виглядало в нічні зміни, і здалеку було видно вогні працюючих бульдозерів. Ось так проходили будні нашого героя, який ніколи не гнався за славою, не старався потрапити першим під об'єктив фотоапарата.
   З того часу пройшли десятиріччя, Михайло разом з дружиною виростили дітей, мають онуків. А основне заняття Михайла нині - це садівництво. Він любить працювати на землі, вирощує овочі, фрукти, прищепив нові сорти фруктових дерев не в одному садку, роздаючи їх усім бажаючим. Михайла Шостака дачники називають Мічуріним.
   Здоров'я тобі, Михайле, щоб тобі вдалося дочекатись не одного врожаю від культур, над якими ти працював.

     Ольга Гуз





Спогади ветерана Рівненської АЕС
Тетяни Миколаївни Погребняк




Спогади ветерана атомної енергетики
Олександра Степановича Зенкова




Спогади ветерана Рівненської АЕС
Бориса Миколайовича Смолянського


   Новини
   Офіційна інформація